конференції

Конференція пана Габріеля Беккера

Табір Бан-Сан-Жан в Мозелі (F)

У суботу 29 лютого 2020 року наша асоціація «За мир і проти війн» запросила пана Габріеля Беккера представити історію табора Бан-Сан-Жан (Мозель) на 20-му Салоні літератури та культури в Люксембурзі. Цей табір є братською могилою, в якій захоронено 20 000 радянських полонених Другої Світової Війни.

Перед тим, як надати слово гостю, президент асоціації пан Клод Панталеоні представив пана Беккера та його дослідницьку роботу в рамках АФУ (Франко-української асоціації) по відновленню табора.

Братска могила Бан Сан-Жан знаходится в регіоні Мозель, недалеко от Буле, приблизно в годині їзди від Люксембурга. Пан Беккер, вчитель німецької мови на пенсії, протягом двох років шукав свідоцтва, архівні документи та пам’ятні речі, щоб оживити історію цього табора для радянських військовополонених.

Він є віце-президентом і цпівзасновником Франко-української асоціації (AFU), яка прагне щоб цей табір не був забутий історією.

Пан Беккер опублікував чотири книги, в яких він розповідає про цю трагедію Другої світової війни, а також про злети і падіння у процесі реабілітації табора.


Нацистский транзитний табір

Спочатку доповідач пояснив, що після війни місцеве населення не хотіло акцентувати увагу на цьому таборі і робило все, щоб забути про це місце, в тому числі і тому, що у людей були свої роботи, пов’язані з виживанням і реорганізацією.

Табір Бан Сан-Жан був створений перед війною,  в 1934-1936 рр. в межах укріплення лінії Мажино як табір для забезпечення безпеки, тобто цей табір було призначено для розміщення поранених на лінії Мажіно, яка проходила в кількох кілометрах від нього. Крім того, табір призначався для підкріплення новими людьми лінії Мажино і тому грав стратегічну роль, хоча нацистська армія обійшла лінію Мажино і пройшла через Бельгію, щоб напасти на Францію. Табір має площу 100 га і розташований в сільській місцевості поруч з лісом. Він був побудований на експропрійованій землі в комуні Дентінг. З допомогою фотографій того часу пан Беккер реконструював створення і розвиток табора, який спочатку був зайнятий 146-м РІФ французької армії. Після капітуляції в червні 1940 року настала черга  нацистських солдатів зайняти табір.  Місце полонених зайняли французи, в тому числі Француа Міттеран, який провів у цьому таборі кілька днів. 

300 000 радянських полонених

У червні 1941 року Гітлер почав атаку “Барбаросса” против Радянського Союзу, і перші радянські полонені прибули до Латарингії і Бан Сан- Жан. Практично кожного дня на станцію Буле (німецькою – Больхен) прибували радянські полонені в стані крайнього фізичного виснаження. Ті, яким найбільше поталанило, отримали можливість працювати у фермерів регіону. “Поталанило” – тому що фермери годували їх, в той час як полонених, які залишалися в таборі, годували дуже мало. Найбільша проблема полонених табора – нестача їжі. Це призводить до епідемій (холера, тиф і т.д.). Смертність була дуже високою. З 1941 по 1944 роки в Бан-Сан-Жан прибуло близько 300 000 радянських полонених, які були розподілені по рудних і вугільних шахтах регіону, наскільки дозволяв фізичний стан бранців.

В к і нці війни нараховувалося 204 братських могили з 80-100 жертвами щомогили, що складає понад 20 000 погибих. За словами пана Бекекера, це робить Бан Сан- Жан найбільшим нацистським табором смерті у Франції, хоча це і був луше транзитний табір.


Москва зупиняє українські вшанування загиблих

Після війни саме українська громада взяла на себе завдання створити спільний цвинтар у Бан-Сан-Жан. Саме українці збудували гідний цвинтар зі стеллою навколо братських могил та організували щорічну церемонію вшанування своїх загиблих співвітчизників.

Але Москва ставиться до цих церемоній зверхньо, оскільки не терпить (це ще за часів СРСР), щоб член Союзу стояв окремо, і не терпить, щоб українці у діаспорі проявляли свій націоналізм. Москва чинить тиск на французький уряд, щоб зупинити ці демонстрації.

Французький уряд поступився, організувавши і створивши радянський цвинтар у Нуайєр-Сан-Мартен, куди звозилися радянські жертви, розкидані по всій Франції. Ексгумацію булo проведенo в Бан-Сан-Жанi французьким урядом у 1979 та 1980 роках протягом трьох кампаній. Ексгумовані тіла були перевезені до загального некрополя в Нуайєр-Сан-Мартен, у регіоні Уаза недалеко від Бове. Перебуваючи ближче до Парижа, чиновникам легше приїздити туди.

Але для пана Беккера проблема все ще існує, тому що “ексгумовано” було лише 2 879 жертв… і існує підозріла розбіжність у числах з огляду на оголошені 20 або 22 000 жертв. V 1980 року французький уряд ухвалив, що Бан-Сан-Жан є “чистим” місцем, і з цього моменту в Бан-Сан-Жані більше не проводилися вшанування загиблих.

Це забуття тривало до 2000 року, коли одного осіннього дня мер Дентінга оголосив, що на місці Бан-Сан-Жан буде збудовано завод зі спалювання відходів з очисних споруд усієї провінції Мозель.


Стелла 22 000 українським жертвам

В цей час пан Беккер був членом асоціації зі збереження навколишнього середовища, яка відразу ж виступила проти цього будівництва. Мер Буле не був прихильником цього заводу, і він особисто знав пана Жан-П’єра Массере, державного секретаря у справах ветеранів.

Він поїхав до нього до Парижа, щоб донести до нього, що на цій землі був пересильний табір для військовополонених і що в надрах досі лежать тисячі трупів. Державний секретар став на бік супротивників заводу. Він звернувся до мадам Мальгорн, префекта Мозеля, з проханням зупинити проект. Зокрема він сказав префекту “зупинити проект із поваги до пам’яті всіх жертв табору. І навіть якщо багато тіл було ексгумовано, мої служби не можуть гарантувати, що трупів загиблих там більше немає”. Саме в цей момент пан Беккер та його команда взяли на себе ініціативу щодо передачі стелли, щоб Бан Сан-Жан знову став місцем пам’яті. На стеллі був напис “22 000 українських жертв Бан Сан-Жана”.

За допомогою численних документів пан Беккер розказав про важливі для нащадків радянських ув’язнених моменти історії табору. Деякі з родичів загиблих були знайдені в Росії чи Україні та приїжджали до Бан-Сан-Жану. Сам табір був повністю стертий з лиця землі, залишилися тільки будинки офіцерів та сержантів.

Сьогодні деякі нащадки третього покоління приїжджають за інформацією в Бан Сан-Жан, тому що завдяки інтернету вони можуть знайти та отримати інформацію про цей табір. Але до них ціле покоління не могло цього зробити з різних причин (залізна завіса, відсутність коштів, відсутність інформації).

Наприкінці війни багато полонених знали, що якщо вони повернуться в СРСР, то на них чекає суд, розправа, табори і зневага на батьківщині, тому що Сталін і партійна верхівка вважали кожного полоненого, що вижив, зрадником та боягузом. Тому більшість із них не повернулася до СРСР і намагалася знайти місце для проживання в Європі, особливо у Франції, Німеччині чи Великій Британії. За межами Європи багато хто виїхав до Канади, США чи Австралії. Лише мало хто повернувся до СРСР.


Забута “дірка пам’яті” (документальний фільм)

У другій частині конференції пан Беккер показав документальний фільм режисера з Меца Домініка Еннекена, який протягом шести місяців кілька разів їздив до Бан-Сан-Жана. Його документальний фільм називається “Дірка пам’яті” (“Trou de mémoire – Ban St Jean”). Цей фільм розповідає про реальність “остарбайтерів”, військовополонених робітників зі Сходу. Його можна переглянути в Інтернеті (www.filmsdocumentaires.com/films/4020-trou-de-memoire).

Цей фільм розповідає про забуту сторінку історії, колективну “дірку в пам’яті”. Справді, хто пам’ятає, що 1942 року кожен сьомий житель Мозеля був чоловіком чи жінкою російського, польського чи українського походження? Військовополонені або сім’ї, забрані нацистськими окупантами під час операції “Барбаросса”, ця робоча сила зі Сходу мала підтримувати військові зусилля Німеччини в Мозелі, який на той час був приєднаний до Рейху.

Працювати, як раби, за умови, що вони переживуть довгий шлях у вагонах для худоби, без їжі та води до Бан-Сан-Жан поблизу Буле. У цьому транзитному таборі, через який пройшло 300 000 ув’язнених, голод, холод та тиф добили найслабших. Величезна братська могила свідчить про ці тисячі жертв.

Наприкінці конференції пан Беккер зазначив, що Франко-українська асоціація зазнає великих труднощів в організації щорічних офіційних пам’ятних заходів через війну Росії проти України. Справді, росіяни та українці більше не ладнають один з одним. Тому їм стало важко згадувати радянських загиблих (особливо українців та росіян), похованих у спільних братських могилах. Саме тому сьогодні офіційні представники Росії та України більше не запрошуються на пам’ятні заходи у Бан Сан-Жан.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.