Жертви воєн 1992-1995 років

Асоціація “Forum zena” та три боснійські жінки, які отримали нашу фінансову підтримку за рахунок коштів від продажу календаря Ad Pacem 2022


Історія організації

Асоціація “Жіночий форум” Братунац (Udruženje “Forum žena” Bratunac) – неурядова організація, заснована у 1999 році в Братунаці. З моменту свого заснування вона прагне сприяти участі жінок у розбудові миру та примиренні, відстоє права жінок та дівчат з метою відновлення діалогу між жінками з різних етнічних груп. Організація працює в регіоні Сребрениці, де під час війни жінки та діти піддавалися різним формам катувань.
З самого початку організація надавала психологічну підтримку жінкам та дівчатам, пропонуючи їм безпечне місце, де вони могли поділитися своїми історіями  пережитих травм та знайти розуміння. Багато жінок і дівчат продовжують страждати від заперечення та нехтування з боку органів влади і досі залишаються однією з найбільш маргіналізованих груп у Боснії і Герцеговині, не маючи доступу до правосуддя, правди або відшкодування. Сьогодні вони передають свої почуття новим поколінням через сімейні наративи, таким чином впливаючи та формуючи життя наступних поколінь, передаючи травму з покоління в покоління.
Війна в Боснії і Герцеговині завершилася в кінці 1995 року, але міцний мир досі не встановлений. Переслідування підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів триває донині, а постраждалі жінки психологічно обтяжені висвітленням судових процесів у засобах масової інформації. Хоча щорічні колективні вшанування пам’яті про страждання та масові відвідування місць страт є важливими заходами, які допомагають жертвам впоратися з трагічними подіями, вони посилюють стрес і реакції горя (ретравматизацію).
Навіть через 27 років після закінчення війни в Боснії і Герцеговині не було прийнято стратегії правосуддя перехідного періоду, яка б допомогла громадянам розібратися з минулим і усунути винних з інституційного та політичного життя через люстрацію або перевірку.  Часто трапляється так, що з одного боку постраждалі, а з іншого – ті, хто входив до складу військової системи чи формувань під час війни, зараз працюють в одних і тих самих державних установах, що лише посилює недовіру. Це особливо помітно на місцевому рівні, де довіра до систем освіти, охорони здоров’я та безпеки має велике значення. 

В межах своєї роботи асоціація часто допомагає своїм бенефіціарам у вирішенні повсякденних потреб, наприклад, пропонуючи доставку додому продуктів харчування, ліків, супроводжуючи їх до медичних або соціальних установ тощо, оскільки серед них є багато жінок похилого віку, які втратили рідних і залишились самотніми. Ці жінки повернулися до сільської місцевості муніципалітетів Братунац та Сребрениця, де часто не розвинений громадський транспорт, що ще більше ускладнює їхнє повсякденне життя.
З 2010 року організація бере участь у виконанні Резолюції РБ ООН 1325 щодо Національного план дій (НПД) з виконання Резолюції РБ ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” в Боснії і Герцеговині. Основна увага приділяється збільшенню участі жінок та дівчат на керівних посадах у постконфліктному суспільстві. Це безперервний процес, в якому асоціація одночасно працює з молодими жінками та дівчатами, які є активними членами політичних партій та молодіжних організацій, підтримуючи їх політичну діяльність та освіту відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН 1325, щоб вони могли виступати за вільне від насильства суспільство та більшу присутність жінок та дівчат у громаді.

Крім того, асоціація часто організовує спільні зустрічі за участю жінок, які пережили війну та гендерно зумовлене насильство, та жінок на керівних посадах. Таким чином, постраждалі мають можливість розповісти про свої проблеми, а жінки-політики можуть краще уявити їхні потреби.
На жаль, більшість потреб жінок недостатньо визнаються політиками в Боцнії і Герцоговіни. Пріоритет надається переважно економічному розширенню прав і можливостей, відсутня повноцінна правова та психологічна підтримка жінок і дівчат, жінки недостатньо представлені на керівних посадах.


М. Б.

М. Б. народилась в 1951 році в Хаджичі, в селі Оджак.
На початку війни мені був 41 рік і я жила з матір’ю в нашому родинному будинку в селі Оджак в муніципалітеті Хаджичі. Я не була одружена, але працювала на підприємстві “Босанка”. До війни у мене було повноцінне життя. Я і сьогодні не знаю, як почалася війна, чому вона повинна була початися, чому я повинна була дожити до того, щоб побачити, що моє життя і життя моєї мами змінилося в один день. Коли військові увірвалися до нашого будинку, вони сказали нам, що нам не можна виходити з дому і що якщо нас помітять за межами двору, то нас вб’ють.
З того дня наш будинок фактично став для нас в’язницею. Телефонні лінії були обірвані, і ми опинилися в ізоляції, не маючи жодної інформації про те, що відбувається. Того літа (1992 року) ми думали, що у нас буде їжа, тому що ми жили в селі і думали, що війна скоро закінчиться. У своєму будинку ми прожили до 1993 року. Я ніколи не знала, коли вони прийдуть до нас додому, щоб знущатися над нами, і це були не тільки солдати, а й наші недавні сусіди, які ображали нас, кидали каміння в нашу хату, забирали худобу і продукти харчування.
Я пробачила їм все це, але не можу пробачити приниження сексуального насильства, яке доводилося вислуховувати, а іноді навіть спостерігати моїй матері. Це переслідує мене і сьогодні, коли мама померла, і з 1993 року, коли нас обміняли, до її смерті, ми ніколи не обговорювали, що відбувалося в нашому домі за цей час.
Я ніколи не говорила про це в ув’язненні в Пале, тому що нас ніхто не питав, що ми пережили і вистраждали, коли нас помістили в приймальник-розподільник за межами міста. Через місяць після того, як ми приїхали в Пале, моя мама померла.
У листопаді 1995 року нам сказали, що бажаючі можуть виїхати до Братунаца, оскільки муніципалітет має намір прийняти біженців з Хаджичі. Нас розмістили в колективних центрах за межами міста та надали гуманітарну допомогу, це були продукти харчування та засоби гігієни.
З того часу до Братунаца приїхало понад 7000 біженців з Хаджичі, але ми не дуже змішалися з місцевими жителями. Ми почули, що є жіноча асоціація і що ми можемо вільно приходити туди і розмовляти.
Я могла б написати книгу про свій досвід, але як тільки я починаю писати, мене переповнюють образи і спогади, які повертаються до мене, до мого будинку і того, що я там пережила. Я ніколи не поверталася на місце страждань моєї мами і себе. Я продала будинок у 2005 році і зараз живу в однокімнатній квартирі. Я живу зі своїм горем, зі своїм болем і живу тим, що прибираю під’їзди і квартири жінок-співробітниць.
В асоціації я мала можливість поспілкуватися з іншими жінками, які також перебували в інших таборах і які зазнали різних форм катувань під час війни; тепер у мене є подруги, які мене розуміють, і ми підтримуємо одна одну.

У Братунаці, 28 квітня 2022 року. М. Б. 

J. J.

J. Народилася 3 лютого 1947 року в селі Єжестіца, муніципалітет Братунац.
Я одружилася і поїхала до села Чумавічі, муніципалітет Сребрениця, де жила з сім’єю до початку війни в 1992 році. Моя сім’я займалася сільським господарством, і це було нашим основним джерелом доходу. За час шлюбу з чоловіком я народила чотирьох дітей: трьох синів та доньку.
На початку війни в Боснії і Герцеговині мене разом з родиною та сусідами з села Чумавічі, що в муніципалітеті Сребрениця, затримали і помістили в табір “Доні Поточарі”. У таборі утримувався з 6 травня 1992 року по 13 червня 1993 року. У цей період разом з ув’язненими я зазнала різних форм фізичного, психологічного та сексуального катування.
Зі мною в таборі були двоє моїх синів, а також чоловік і свекруха, з якими також жорстоко поводилися. До сьогоднішнього дня я не можу вирішити, що мені було важче: те, що знущалися наді мною, чи те, що знущалися над моїми дітьми.
Старший син, який був повнолітнім, зазнав фізичного насильства і був побитий до повного виснаження. Найважче для мене було бачити свого сина непритомним, залитим кров’ю і не мати змоги йому допомогти.
Моєго молодшого сина, який під час полону був ще неповнолітнім, кілька разів вивозили на страту. Вони попросили мене вибрати зброю або знаряддя, яким вони будуть його вбивати. Я благала їх спочатку вбити мене, не бажаючи бачити, як знущаються над моєю дитиною.
Мій чоловік та інші чоловіки також зазнали жорстокого катуння, як фізичного, так і психологічного. Їх били на наших очах. Ми були змушені спостерігати, як над ними знущаються фізично, не маючи можливості допомогти їм.
Жінки та дівчата, які були в полоні разом зі мною, зазнавали фізичного та сексуального насильства. Нас виводили на допит і через 4 чи 5 годин повертали до групи. Найважче для нас було те, що наші рідні знали, що з нами роблять, але ніколи не питали. Старші жінки зазвичай подавали нам воду і вмивали обличчя, щоб ми прийшли до тями. Ніхто з нас не підходив один до одного і не розмовляв, бо знав, що кожен з нас пережив. Деякі з них так і не одужали, а двоє померли невдовзі після виходу з табору.
Потім одного дня прийшли, вивели нас усіх з табору і сказали, що ми їдемо в Братунац на обмін.
Одразу після обміну ми дізналися, що полонених з муніципалітету Сребрениці відпустили, бо ось-ось має прибути Міжнародний Червоний Хрест.
Після обміну трагедія в моїй родині продовжилася, адже мій чоловік і старший син померли в результаті знущань, яких вони зазнали. На жаль, вони були не єдиними, загинули ще дві жінки, які перебували в полоні.
Я так і не повернулася до своєї домівки і живу наодинці зі своїм горем у Братунаці. Я рідко виходжу на вулицю, в основному на прийом до лікаря або в Асоціацію.
У Братунаці, 28 квітня 2022 року.   J.J.

 M.D.

Народилася 20 червня 1963 року в місті Босанський Брод.
Моя життєва історія дуже болюча і шокуюча. 30 років минуло після страшної війни, яка забрала у мене все і залишила шрами в моєму житті і в житті моїх дітей.
До війни я з чоловіком і трьома неповнолітніми дітьми проживала в родинному будинку в м. Новий Град, що належить до муніципалітету Оджак. В ніч з 18 на 19 квітня 1992 року на нашу територію з території Хорватії впали перші гранати, а наступного дня розпочалася війна. Мій чоловік загинув 22 квітня від пострілу в груди, зробленого членами HVO (Хорватської ради оборони). Мені не було і 30 років, коли я залишилася вдовою з трьома малолітніми дітьми, старшій доньці 7 років, сину – 5 років, а молодшому – лише 9 місяців. Відтоді моє гармонійне життя перетворилося на справжнє пекло. Окрім того, що я втратила чоловіка під час війни, я зазнала багато фізичного та психологічного насильства.
Два місяці я провела в полоні разом з дітьми. Це дні, які я не можу викреслити зі своєї пам’яті і не хотіла би, щоб вони повторилися, не побажаю їх навіть найлютішому ворогу. Мене зґвалтували шестеро членів ХВО, які в основному були моїми сусідами з сусіднього села. Назву їхні імена: Маріян Брніч, Ілля Юріч, Ілля Главаш, Паво Главаш, Мартін Барукчіч. Я давала свідчення, мене викликали для дачі показань і впізнання злочинців, і тільки одного з них засудили до 6 років позбавлення волі, але він досі на свободі. Мені було важко зустрітися з ними через стільки років, але я сподівалася, що справедливість переможе. У мене з’явилися додаткові проблеми зі здоров’ям. У 2015 році у мене був інфаркт, який я ледь пережила. Свідчення повернули мене в 1992 рік і було нелегко пережити все це, навіть подумки. Я згадала найжорстокіші події, і мені стало не по собі. Я запам’ятала всі знущання, прокльони, побої, сам акт зґвалтування, коли мене змушували брати їхні статеві органи в рот, що навіть зараз викликає у мене величезну огиду і приниження. Я терпіла нестерпний біль, була вся в крові, благала ґвалтівників залишити мене. Я благала Бога забрати мене, але він дав мені сили пережити навіть неможливе і бути зі своїми дітьми.
Мої старші донька і син пам’ятають деякі події в таборі, а молодша дитина навіть не пам’ятає свого батька, їй було лише 9 місяців. Вони навіть забрали її у мене і викинули в канаву. Коли солдати пішли вперед, я повернулася за нею і взяв її на руки. Це було питання життя і смерті. Сама втрата чоловіка була для мене болючою, не кажучи вже про згвалтування. Я і сьогодні відчуваю великий страх і дискомфорт. Моє здоров’я підірване і без частих візитів до лікарів, психіатрів та психологів, я не була б там, де я є зараз. Терапія мені допомагає і заспокоює. Мої діти дають мені сили і віру в краще майбутнє, і без них моє життя було б безглуздим. Прикро, що я майже не маю компенсацій як дружина загиблого бійця в нашій країні. Грошей, які я отримую за перенесені тортури, не вистачає навіть на ліки, не кажучи вже про нормальне життя.
Але я вірю, що є добрі люди і що я не одна у цьому світі. Я вдячна усім за будь-яку допомогу, увагу, співчуття. У цей непростий час добре слово означає дуже багато.
Боснія, квітень 2022 року.  M.D.