Конференція Ніколя Тензера

Салон книги та культур, Кірхберг, Люксембург
15 березня 2025 року

Вступ

У суботу, 15 березня 2025 року, о 15:00 президент асоціації Ad Pacem servandam Клод Панталеоні привітав учасників конференції з доповіддю Ніколя Тензера, що відбулася в межах Салону книги та культур у Кірхберзі (Люксембург). Конференція мала назву «Наша війна і повернення масового злочину».

У вступному слові президент окреслив стан західного світу та Європи, які сьогодні видаються значно вразливішими, ніж більшість людей готові визнати. Це щодня проявляється у безпорадних діях європейських політичних лідерів, які не знаходять ефективних механізмів для припинення російської війни на винищення проти України.

Злочини, скоєні російським режимом у Сирії та в Україні, є достатньою підставою для його засудження за злочини проти людяності та акт геноциду. Якщо ж додати до цього війну в Чечні, яка триває вже десятиліттями, стає очевидним: попри визнання злочинів на міжнародному рівні, реальних наслідків досі немає. Це породжує фундаментальне питання: як західні демократії, що проголошують себе захисниками прав людини, можуть і надалі декларувати ці цінності, фактично не захищаючи їх?

Після жахливого досвіду Другої світової війни Європа присягалася: «Ніколи знову». Як стало можливим, що сьогодні вона опинилася перед обличчям повторення масових злочинів?

Саме для осмислення цих питань і сучасної європейської реальності комітет Ad Pacem запросив Ніколя Тензера — автора книги «Наша війна. Злочин і забуття. До стратегічного мислення» (2025), відомого своєю принциповою позицією, прямотою оцінок і здатністю називати відповідальних за війни та злочини.

Хвилина мовчання в пам’ять про Олексія Савкевича

Перед початком доповіді президент Ad Pacem servandam повідомив, що цього ж дня отримав звістку про загибель друга асоціації — Олексія Савкевича, який кілька років тому також був запрошений до Люксембургу. Олексій загинув на фронті поблизу міста Дніпра. Президент зазначив, що перебуває у стані глибокої духовної жалоби, й передав слово віцепрезидентці Наталі, яка добре знала Олексія:

«Дехто з вас, можливо, пам’ятає Олексія — він приїздив разом зі своєю донькою, щоб дати благодійний концерт для збору коштів і організації Українського фестивалю в Авдіївці. Це місто було знищене російським режимом. На жаль, Олексій також загинув. Він помер так, як щодня в цій війні гинуть численні військові й цивільні. Пропоную розпочати цю конференцію хвилиною мовчання — на знак пам’яті не лише про Олексія, а про всіх невинних жертв, які сьогодні гинуть в Україні».

(Хвилина мовчання)

Російська війна на винищення проти українського народу

Ніколя Тензер подякував за запрошення та зазначив, що звістка про вбивство Олексія Савкевича є болісною, але глибоко показовою для теми його доповіді.

Російська війна проти України — це війна масового й навмисного вбивства. Вона спрямована як проти військових, так і проти цивільного населення. Тисячі дітей, жінок і чоловіків знищуються лише тому, що вони — українці. Це безпосередньо перегукується з трагедіями минулого: винищенням євреїв нацистами, геноцидом вірмен, масовими вбивствами тутсі в Руанді. Сьогодні Росія веде проти України війну на знищення.

За понад двадцять п’ять років перебування Володимира Путіна при владі сотні тисяч людей були вбиті з вини російської держави — в Чечні, Грузії, Сирії та в Україні, починаючи з російського вторгнення на Донбас у 2014 році та так званої анексії Криму. Міф про «сепаратистів Донбасу» є вигадкою: з самого початку йшлося про російську військову інтервенцію. З 2014 року до 24 лютого 2022 року було вбито близько 14 000 осіб.

Україна — це також країна масового каліцтва. Тисячі військових втратили кінцівки, зір, обличчя. Але цивільне населення так само навмисно стає мішенню. Обстріли житлових будинків, лікарень, пологових будинків, шкіл, ринків, вокзалів — це не «побічні втрати», а свідома стратегія терору.

На тимчасово окупованих територіях України систематично здійснюються катування, масові зґвалтування, позасудові страти, зокрема й дітей — усе це ретельно задокументовано. Десятки тисяч українських дітей були примусово депортовані до Росії з метою насильницької русифікації та знищення їхньої ідентичності. Згідно з Конвенцією ООН 1948 року, ці дії є актом геноциду.

Росія скоїла всі чотири категорії злочинів, визначені міжнародним правом: воєнні злочини, злочини проти людяності, злочин геноциду та злочин агресії.

Знищення культурної та культової спадщини

Російський режим систематично нищить культурну та культову спадщину України: храми, кладовища, історичні пам’ятки. Особливо переслідуваною спільнотою є кримські татари — корінний народ Криму, який уже пережив депортацію 1944 року. Після 2014 року проти них знову здійснюються арешти, депортації та страти, а їхню культурну спадщину цілеспрямовано знищують.

Українські військовополонені зазнають катувань, голоду, позасудових страт — у грубому порушенні Женевських конвенцій. Повернуті з полону люди часто мають тяжкі психологічні травми, втрату пам’яті або мовлення, сліди жорстоких знущань.

Походження та природа російського режиму

Нинішній російський режим народився в крові. Щоб прийти до влади, Володимир Путін допустив масове вбивство власних громадян під час вибухів житлових будинків у Росії наприкінці 1990-х років — злочин, організований спецслужбами. Політичне сходження Путіна було тісно пов’язане з мафіозними структурами, корупцією та насильством.

Російський режим — це система, побудована на грабунку, корупції та безкарності, яка несе нещастя не лише іншим народам, а й власному населенню.

Західна співучасть і фальшиві ілюзії

Європейські та західні лідери роками ігнорували російські злочини — від Грузії до Сирії, від України до Алеппо. Чемпіонат світу з футболу 2018 року став символом «відбілювання» режиму, коли жертви були заглушені оплесками.

Навіть після 24 лютого 2022 року допомога Україні надавалася повільно й обмежено, під впливом страхів перед «ескалацією», нав’язаних кремлівською пропагандою.

Питання з залу

Питання:
Чи усвідомлюють європейські лідери масштаб небезпеки путінського режиму та злочинів масового характеру, які він нині чинить, чи ж вони їх ігнорують?

Відповідь:
На думку Тензера, серед європейських керівників спостерігається пізнє усвідомлення реальної загрози, яку становить Росія. Водночас існує певний шок перед радикальністю російського проєкту. До цього додається когнітивний дисонанс між усвідомленням небезпеки та витісненням абсолютного характеру цієї війни. Є також спокуса постійно зводити цю війну до форм «класичної війни», хоча такої класичної війни насправді ніколи не існувало.
Водночас є розуміння того, що жодну війну неможливо виграти, уникаючи її. Для політичних лідерів це є страшною й трагічною реальністю. Саме тому деякі з них вагаються називати масові злочини, вчинювані Росією, своїм справжнім іменем.

Питання:
Часто говорять про ризик третьої світової війни. Чи є це реальною загрозою, чи радше виправданням небажання активніше підтримувати Україну та захищати українців?

Відповідь:
За Тензером, цей наратив значною мірою сконструйований самою Росією з внутрішньополітичних причин — для мобілізації російського суспільства навколо застарілих ідеологічних схем. Цю риторику активно використовують, зокрема, віцепрезидент Медведєв і так званий патріарх Кирил, який апелює до образів чотирьох вершників Апокаліпсису, «спокути» та обіцяє загиблим російським солдатам рай і насолоду, подібно до риторики джихадистів «Ісламської держави». Тут можна побачити разючі паралелі між радикальним ісламізмом і сучасною Росією.

Побоювання ядерної третьої світової війни Тензер вважає малореалістичними, зокрема з огляду на те, що Путін надзвичайно боїться за власне життя — про що свідчать безпрецедентні заходи безпеки, яких він дотримується (власна їжа під час поїздок, довгі столи для прийому гостей у період COVID тощо). Такої поведінки не демонструють інші світові лідери, як-от Трамп чи Сі Цзіньпін. Путін культивує параною та гіпертрофований страх смерті.
На думку Тензера, теза про третю світову війну є насамперед риторичним аргументом, хоча абсолютного нульового ризику, звісно, не існує. Навіть Байден визнавав, що цей ризик є мінімальним.
У разі ж конвенційної світової війни Росія, за оцінкою Тензера, не протрималася б і двох днів у зіткненні з НАТО.

Питання:
Як пояснити парадокс: Росія не витримала б двох днів у конвенційній війні з НАТО, але водночас становить серйозну загрозу для Європи?

Відповідь:
Для розуміння цього парадоксу, наголошує Тензер, передусім необхідно визнати масові злочини, вчинені Росією. Заперечення цих злочинів рівнозначне запереченню Голокосту, геноциду вірмен чи геноциду тутсі в Руанді — тобто є формою негаціонізму. Той, хто не визнає цих масових злочинів, об’єктивно стає на бік Росії, і будь-які його аргументи втрачають легітимність.

Парадокс полягає в тому, що Росія водночас є і слабкою, і сильною. Вона слабка порівняно з образом, який сама про себе створювала як «другу армію світу»: на полі бою в Україні вона зазнала серйозних проблем і може бути переможена. Але вона сильна завдяки нашій слабкості.
Захід не надав Україні достатньо озброєнь, не втрутився в Грузії, не зупинив масові злочини Росії в Сирії. Саме це й посилило Росію. Якби Захід зупинив російську агресію ще у 2008 році, нинішньої ситуації не було б, і сотні тисяч життів могли б бути врятовані.

Тензер наголошує, що хоче бути на боці тих, хто був свідомо вбитий Росією. Якщо дати Росії ще три або п’ять років, а США водночас знімуть санкції, вона знову переозброїться, а західна система стримування втратить довіру. Тоді загроза з боку Росії лише зросте.
Сьогодні існує реальний шанс завдати Росії військової поразки в Україні. Якщо цього не зробити, вона стане значно небезпечнішою, ніж є зараз.

Питання:
Як російсько-українська війна ставить під сумнів класичну клаузевіцівську модель війни?

Відповідь:
На перше запитання Тензер відповідає, що у цій війні немає єдиного «моделі війни». Кожна війна є унікальною, навіть якщо вона запозичує певні риси з минулих конфліктів.
Війна з 2014 по 2022 рік уже була війною руйнування, частково спрямованою на знищення українського народу, хоча ще не набула форми тотальної війни, яка розпочалася у лютому 2022 року. Тепер мішенню є не лише військові, а й цивільне населення; Росія прагне повного підкорення країни.

Водночас Росія використовує надзвичайно інвазивну пропаганду, набагато потужнішу за нацистську, завдяки сучасним технологіям. Масове застосування дронів стало однією з визначальних рис цієї війни.

Що ж до можливого мирного договору, Тензер зазначає, що після 1945 року існували успішні приклади мирних угод, зокрема з Німеччиною, яка стала демократичною державою з обмеженнями на переозброєння. Але мирна угода з нинішньою Росією означала б лише підготовку до нової війни. Росія вже порушила понад сто міжнародних договорів і конвенцій. Такий «мир» був би трагічною ілюзією з катастрофічними наслідками.

Питання:
Протягом трьох років війни часто звучить теза, що Україна не повинна перемогти, а Росія — програти. За президентства Трампа ми знову опинилися в цій парадигмі. Чи можливі її зміни?

Відповідь:
Тензер не вірить, що за Трампа ситуація покращиться. Більшість західних лідерів вважає перемогу України малоймовірною і намагається лише «контролювати» конфлікт. На думку доповідача, це несправедлива і в певному сенсі злочинна позиція. Європа допомагає Україні недостатньо, а західні лідери несуть відповідальність за те, що дозволили цим злочинам відбутися. Тисячі життів могли бути врятовані.

Тензер визнає й власну відповідальність за те, що не зміг переконати західних лідерів діяти рішучіше. Водночас він нагадує, що керівники країн Балтії та Півночі говорять те саме: допомагати Україні потрібно не «стільки, скільки потрібно», а до перемоги.
Єдиний вихід — перемога України і поразка Росії. Парадигму необхідно змінювати.

ЄС має протидіяти Трампу, щоб не допустити фальшивого миру. Ситуація у Раді Безпеки ООН також погіршилася: США дедалі більше дрейфують у бік Росії та Китаю. Для Тензера це вкрай небезпечно, і саме тому Європа повинна зайняти принципову позицію.

Питання:
Чи повинна Європа визначатися зі своєю позицією, якщо Китай спробує силою приєднати Тайвань? Яке місце Китаю у війні проти України?

Відповідь:
Тензер вважає, що Китай фактично перебуває на боці Росії. Сі Цзіньпін поділяє прагнення зруйнувати базові правила міжнародного порядку. Китай підтримує Росію економічно та технологічно, і Європа має це чітко усвідомлювати та реагувати жорсткіше, зокрема у сфері інвестицій.
Він менш оптимістичний щодо здатності Заходу протистояти Китаю у разі атаки на Тайвань через дисбаланс сил, особливо на морі.

Питання:
Франція присутня в Тихоокеанському регіоні. У разі невтручання США щодо Тайваню їй доведеться робити вибір. Чи втрачає Франція вплив у цьому регіоні?

Відповідь:
На думку Тензера, ключове питання полягає в тому, чи зможуть європейські держави протягом наступних десяти років вибудувати міцні альянси з країнами Тихоокеанського регіону — Японією, Південною Кореєю, Австралією, Тайванем. Однак з огляду на масштаби китайської військово-морської потуги можливості Європи там будуть обмеженими.

Після останнього запитання президент асоціації Ad Pacem закрив конференцію, зазначивши, що доповідь Тензера чітко показала: європейці безпосередньо залучені у війну проти України. Йдеться про тривалий конфлікт, який триватиме ще роками.
Європа поступово пробуджується й усвідомлює, що епоха миру на континенті завершилася. Наразі не існує зрозумілої формули миру з Росією, яка б дозволила російським злочинцям уникнути відповідальності. Такий «мир» був би хибним стартом.

Подякувавши пану Тензеру за приїзд до Люксембургу й за те, що він проаналiзував питання війни й миру в Європі, президент Ad Pacem подякував усім присутнім за участь у конференції.

За запрошенням асоціації Ad Pacem servandam, у суботу 15 березня 2025 року Ніколя Тензер виступив із конференцією на Салоні книги та культур у Люксембурзі-Кірхберзі. Тема конференції: «Наша війна та повернення масового злочину».
Перед передачею слова Тензеру президент асоціації запросив хвилину мовчання на честь загиблого на російсько-українському фронті Олексія Савкевича — великого друга асоціації, якого кілька років тому також запрошували до Люксембургу.
Для Тензера вбивство Олексія стає вступом до його доповіді та того, що він хоче сказати про цю війну. Це, перш за все, війна, яка масово й навмисно вбиває українських військових і цивільних, нагадуючи відомі геноциди минулого (нацисти проти євреїв, турки проти вірмен, хуту проти тутсі тощо). Відтоді як Путін прийшов до влади в Росії, сотні тисяч життів були принесені в жертву в Чечні, Сирії, Грузії та Україні.
Сьогодні Україна — країна калік: тисячі військових втратили руки, ноги, очі, обличчя. Щодня у захоплених росіянами селах відбуваються масові зґвалтування, бо насильство використовується як зброя війни, а також катування. Міжнародне право порушується: російська держава вчиняє воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид і злочин агресії. Це відбувається систематично, додаючи злочин до злочину, жорстокість до жорстокості.
Ще більше підкреслює тезу про український геноцид руйнування культурної та релігійної спадщини. Росія керується метою повного знищення українського народу, його культури та самої його існування. Українці, звільнені під час обміну полоненими, розповідають про систематичні тортури, яких зазнали.
Для Тензера Росія — це держава, з якою неможливо знайти жодного компромісу або вести переговори.
Політичне сходження Путіна до абсолютної влади було кровопролитним. На початку він об’єднався з мафіозними структурами Петербурга, які займалися торгівлею зброєю, наркотиками, людьми тощо. Це і є реальність російського режиму: система, побудована на крові людей та грабежі багатств. Російський режим неодноразово завдавав страждань і власному народові.
Тензер критикує самообман західних лідерів, які роками ігнорували агресії та окупації територій Росією. Попри масові злочини, існує довгий перелік європейської співучасті та виправдань цього режиму. Деякі навіть стверджують, що Росію потрібно «розуміти», що вона нібито відчуває себе оточеною НАТО і «реагує війною».
Американці та європейці, звісно, надавали Україні військову допомогу, але повільно та обмежено, побоюючись «ескалації». Це дозволяє уникати прямого звинувачення відповідальних за злочини. Багато хто апелює до «не ризикувати третьою світовою війною», що фактично повторює кремлівські наративи.
Через недостатні постачання зброї з боку Європи, у 2024 році Росія захопила 3 865 км², тобто 0,6% української території. Західні санкції з 2014 року також не дали належного ефекту через побоювання «шкоди європейським фермерам та промисловцям». Водночас економічні наслідки не були глобальними та довгостроковими.
Європа досі імпортує російський зріджений газ та інші викопні продукти, не застосовуючи санкцій до третіх країн (Індія, ОАЕ, Китай), що продовжують торгівлю з Росією. Фінансові зв’язки Трампа з Росією, історично до Путіна, посилюють небезпеку, адже ідеологічна близькість Трампа та путінського режиму не розрізняє жертви й агресора та легітимізує насильство як засіб зміни кордонів.
Пропозиції швидкого «мирного врегулювання» (день, три місяці) за Трампа — це мир, який готує наступну війну, бо він базується на забутті масових злочинів Росії, зневазі до жертв Маріуполя, Бучі, Ізюму та інших місць. Мир, який дозволяє Росії зберегти окуповані території, де відбуваються катування, масові страти, зґвалтування, депортації дітей.
Чи можуть західні демократії допустити це? Якщо мораль і гідність людини не враховуються, якщо злочини залишаються без покарання, то навіть безпека Європи під загрозою.
Тензер наголошує: мир із Путіним неможливий. Єдиний вихід — перемога над Росією, що вимагає політичної волі та реалістичної оцінки ситуації. Сили, які прагнуть замінити демократію іншим режимом, існують. Як сказала українська депутатка: «Якщо ми продовжимо боротьбу, загинуть тисячі наших. Якщо припинимо — мільйони».
Єдиний справжній шлях для Тензера — перемога України та поразка Росії. Потрібно змінити парадигму: проміжних позицій немає, статус-кво неприпустимий. Навіть якщо шлях ще не завершено, Тензер впевнений, що Захід здатний змінитися на краще.